Олег Скрипка: «Синів треба виховувати воїнами – лицарями»

Батько чотирьох дітей. Музикант, фронтмен гурту ВВ, з 2004 року засновник і режисер-постановник етнічного фестивалю «Країна мрій», засновник фестивалю сучасної української рок-музики – «Рок-Січ», розповів про родину, виховання дітей та сімейні цінності.

Двоє наших старших дітей, сини, практикують бойовий гопак.


Вони їздять верхи навіть краще за мене. Влітку хлопці відвідують табори пластунів. Їм це подобається, особливо старшому, він охоче їде кудись на кілька тижнів. Молодший – більш домашній, йому складніше. Але вважаю, що хлопчиків треба виховувати козаками. Адже козак – це наш український образ воїна-лицаря.


Старший син, Роман, із дитинства знав усі марки й моделі машин.


Потім пішов далі – вивчив прапори, герби всіх країн, усі столиці й навіть гімни. А деякі гімни навчився виконувати на фортепіано. Зараз цікавиться історією, зокрема маперством. Це такий рух, базований на анімації мап і присвячений історії певної країни, імперії чи якихось воєн. І крім реальних історій, можливі фентезі (наприклад, яким був би світ, якби Україна перемогла у Другій світовій війні Німеччину й Росію).


Діти іноді знімаються зі мною у кліпах.


Молодший, Устим, має хист до співу. Навіть не пам’ятаю точно, в якому віці він почав співати, років, мабуть, у 6 чи 7. Нині він бере уроки вокалу та вчиться грати на фортепіано. Багато разів співав зі мною на сцені. А нещодавно в нього був сольний концерт з оркестром у Будинку звукозапису.


Про те, ким хочуть стати діти


У мене іноді запитують, чи не хочу я, щоб мої діти також стали музикантами. Щиро кажучи, не знаю точної відповіді на це запитання. Вважаю, що дитині потрібно надавати більше інформації, щоб вона могла зробити власний вибір. І важливо навчити її робити його правильно. Але я в дитинстві абсолютно не знав, ким хочу стати. Був талант до музики, проте я на нього не звертав особливої уваги. Тільки у 20 років зрозумів, що хочу бути музикантом. До того мені здавалося, що маю стати вченим.


Про ґаджети та бойових доньок


У мене дівчата досить бойові.


Якщо хтось образить, можуть за себе постояти, активні, фізично розвинені. І з ляльками граються, і з машинками. А особливо подобаються їм усілякі дракони, жаби, змії, кістяки. Барбі в них не дуже популярні. Старша донька, Олеся, любить писати історії. Робить такі ніби комікси з малюнками й текстами. Одна історія на цілий зошит. Зошит доволі грубенький, за день може одну таку історію зробити. Вже маємо чималі стоси цих історій. Я вважав, що вона їх вигадує, потім забуває. Аж ні, може детально переказати щось давно написане.

Разом із дітьми дивимося кіно.


Разом і обираємо, що дивитися – фільми для всієї родини чи повнометражні мультики. Мені теж це подобається. Разом їздимо у відпустку – чи на море, чи на гірських лижах кататися. Я один у своїх батьків, і мені малим було сумно. Тому, мабуть, для мене це компенсація. Не хотів би, щоб моїм дітям було сумно, тому їх багато, і їм реально весело, якщо не б’ються. Для мене вирішити конфлікт – не проблема. Потрібно заспокоїти – і все. Просто поговориш із дитиною, і вона дуже швидко відволікається.


Про власних батьків


Для мене важливе саме поняття родини, великої родини.


Пошана до батьків, до старших. Моя нинішня родина – дружина, діти – це, як на мене, компенсує те, чого не мали мої батьки, чого я не мав і не бачив у дитинстві. У моїх батьків постійно були якісь проблеми з родичами, конфлікти, сварки. Я був ніби суддею, батьки весь час доводили мені, хто з них неправий. Але я не хотів увесь час вибирати між ними, це для дитини завелике навантаження.

Мій батько помер три роки тому.


Він був дуже доброю людиною, подобався людям, мав багато талантів. Проте я вважаю, що він до кінця себе не реалізував у житті, не розкрив свого потенціалу. Хлопчикові хочеться, щоби батько був господарем свого життя, авторитетом. Син прагне пишатися батьком, це природно. А наші батьки ставилися до життя, як жертви обставин: що, мовляв, можна зробити – життя таке важке, так склалося. Ми іноді зустрічаємо чоловіків, які виказують слабкість, запевняють, що життя сильніше за них. Коли я це усвідомив, було дуже неприємно.


З кого я брав приклад мужності?


Моя теорія стосується не лише батьків. У нас є певна інформація чи приклад, і, якщо вони подобаються, намагаємося їх наслідувати, якщо не подобаються – намагаємося робити щось протилежне. Я це називаю законом компенсації. Саме тому, напевно, хочу, щоб у моїх дітей було все те, чого мені бракувало в дитинстві. Цей закон компенсації працює не лише для особистості, а й для суспільства. Наприклад, у нас в країні французів вважають якимись аристократами, бо вони мають сильну державність, а насправді вони прагнуть простоти в стосунках.


Коли я вперше приїхав до Франції, то був здивований.


Французам хочеться чогось більш пролетарського, якогось соціалізму. В ресторанчиках, барах там завжди галасливо, не дуже чисто, накурено. Французам це подобається як вияв демократичності. Як і ці джинси, порвані на колінах, – ознака певної свободи. А ми, навпаки, маємо слабку державність, але в побуті прагнемо чистоти й порядку. Закон компенсації.


Ми сприймаємо й наслідуємо позитивний приклад або відштовхуємося від негативного й робимо щось навпаки. Тому я компенсую те, чого, на мою думку, бракувало моєму батькові. Щиро кажучи, не дуже добре знаю, хто в мене діди-прадіди. Це проблема всієї країни – втрачені родинні зв’язки, коріння… Можливо, таким був початковий задум, чи це результат того радянського устрою, за якого родина не функціонувала, як родина. Причому що далі від заходу на схід, то більше проблем.


Джерело: fathersclub.com.ua



Залиште перший коментар