Цьогоріч відзначаємо 210-ту річницю від дня народження Тараса Григоровича Шевченка. Шануємо його, як нашого народного пророка, що пробуджує в серцях українців їхній національний код: любов до родини, любов до батьківщини, любов до волі й радикальне несприйняття рабства.
У своєму вірші «Тече вода з-під явора» поет закарбував ніжність й взаємну повагу, яка має бути притаманна українській сім’ї, де дівча не «примушують» й не «віддають», а розмірковують над тим для кого вона співає пісень біля ставу: «кого б то їм своїм зятем звати?» Де ні чоловік ні жінка не домінують одне над одним, але удвох, під час романтичної прогулянки, радяться, як краще вчинити для щастя їхньої родини:
(3)
Тече вода край города.
Вода ставом стала.
Прийшло дівча воду брати,
Брало заспівало.
Вийшли з хати батько й мати
В садок погуляти,
Порадитись, кого б то їм
Своїм зятем звати?
У попередньому чотиривірші поет описує родинне спілкування в ніжному образі качечки з качуром та їхніми дітками:
(2)
Тече вода із-за гаю
Та попід горою.
Хлюпощуться качаточка
Поміж осокою.
А качечка випливає
З качуром за ними,
Ловить ряску, розмовляє
З дітками своїми.
При прочитанні «навпаки» ми розуміємо, що на початках вірша йдеться про красу червоної калини та явора молодого, як образу дівча та юнака, що зростають у люблячих родинах й мріють про створення власної сім’ї:
(1)
Тече вода з-під явора
Яром на долину.
Пишається над водою
Червона калина.
Пишається калинонька,
Явір молодіє,
А кругом їх верболози
Й лози зеленіють.
Явір та червона калина, то є біблійні символи Дерева Життя, як Христос та Його Наречена — Церква. Вони перебувають поза плином звичайного часу. Струмок, то життєдайна вода, що стає ставом у заключному чотиривірші, уособлює собою українську родину, яка живіть молоді паростки українців й зберігає увесь українській народ. В такому плині життя нація постійно перероджується: від юного струмка закоханих до річки молодої сім'ї з маленькими дітками, а відтак до ставу зрілих батьків, що клопочуться про майбутнє своїх дівчат та юнаків передаючи їм Боже благословення, аби вони успадкували не лише дочасний клопіт, але вічну Любов яка перетворює садок біля ставу на Едемський сад.
Відзначаючи 210-ту річницю українського провидця, шануймо й всіх тих, хто зберіг й продовжує відстоювати наш «український код» навіть перед обличчям архаїчної орди, що плекає замість життя — смерть, як свою національну ідею. «Борітеся — поборете! Вам Бог помагає!»