Видатний психотерапевт Вірджінія Сатир писала: «Я вірю, що кожна людина може знайти найкращі шляхи побудови свого життя. Найдосконаліші способи життя і взаємодії близьких людей один з одним в сім’ї мають стати звичайними і повсякденними для всіх людей на Землі. Якщо це станеться, то кожен із нас зробить найсуттєвіший внесок у побудову більш сильного і великою мірою досконалого суспільства. У підсумку кожна досконала і гармонійна сім’я допомагає жити кожному з нас, тому що мир на нашій планеті починається саме вдома».
Як будувати себе та свою сім’ю
Книжка В. Сатир «Як будувати себе та свою сім’ю» вперше побачила світ у 1972 році і з того часу була перевидана на 12 мовах, в тому числі набрана шрифтом Брайля, щоби люди позбавлені зору, мали змогу її прочитати. Сатир вважає, що сім’я зможе стати гармонійною у повному смислі цього слова, якщо її члени зможуть відповісти на такі важливі питання: «Яким чином дорослі можуть сприяти розвиткові дітей? Як можуть діти сприяти розвиткові дорослих? Як одна людина допомагає іншій?» Щоб справді досягти гармонії в родині, слід постійно змінювати і перебудовувати останню, а це є можливим лише у відкритій системі, яка характеризується тим, що серед її членів:
- має місце досить висока самооцінка;
- спілкування є безпосереднім, відвертим, чітким, адекватним, таким, що найбільше сприятиме особистісному розвиткові та зростанню;
- правила, за якими існує відкрита система, є доволі прозорими, чесними, сучасними, гуманними, такими, що змінюються, коли для цього виникає необхідність;
- обговорення проблем та питань у парадигмі відкритої системи є завжди вільним і рівноправним процесом;
- результат дій і суджень людей у відкритих системах заснований на реальному стані речей, а не упередженнях.
Зрілі та проблемні сім’ї
В. Сатир виокремлює два основні типи сімей: зрілу і проблемну сім’ї. Зрілі сім’ї відрізняються тим, що у їхніх членів встановлюються гармонійні взаємостосунки. У зрілій сім’ї кожен її член відчуває себе повноцінною людиною: коханою, такою, яку досить високо цінують інші, потрібною в оточенні людей тощо. Така сім’я забезпечує легкі взаємостосунки її членів один із одним; члени цієї родини, як правило, з гумором ставляться до життя, можуть сміятися і жартувати, сміливо розв’язувати проблеми, які виникають. Діти (і навіть немовлята) в таких сім’ях виглядають безпосередніми і доброзичливими, а всі інші члени сім’ї ставляться до них з неабиякою повагою як до повноцінних особистостей. Люди в таких сім’ях із задоволенням спілкуються між собою, відкрито висловлюють при цьому свої почуття, цілком незалежно від віку тощо. Члени зрілої сім’ї відчувають себе настільки вільно один з одним, що не соромляться говорити про свої почуття, навіть якщо це пов’язане з розчаруванням, страхом, біллю, гнівом та ін. Будь-яка критика сприймається членами родини дуже позитивно, так само, як жарт чи похвала. Зріла родина здатна до продуктивного і узгодженого планування свого життя, однак, якщо деякі моменти в планах порушуються, члени сім’ї можуть досить спокійно прийняти й оцінити ці зміни. Члени зрілої сім'ї здатні без паніки реагувати на різні життєві ситуації. Батьки відчувають себе не авторитарними керівниками, а лідерами, що надихають на здійснення різних видів діяльності. Своє завдання вони бачать у тому, щоб навчити дітей знаходити вихід із будь-якої ситуації. При цьому батьки готові повідомити своїм дітям і негативні оцінки їхніх дій, і позитивні, вони готові засмучуватися, гніватися, дратуватися так само, як і радіти.
У проблемних сім’ях, де переважає негармонійний стиль спілкування, все відбувається навпаки: батьки закликають дітей не ображати і не засмучувати один одного, а самі нарікають на їхню поведінку або б’ють їх за те, що вони не сказали «будь-ласка» або неввічливо відповіли на зауваження. Такі сім’ї намагаються спрямувати всю свою енергію на безнадійну спробу жити так, щоб взагалі не мати ніяких проблем. Але в результаті того, що ці проблеми все одно виникають, то вони, як правило, становлять неабияку перешкоду для повноцінного сприйняття життя. Неблагополучні сім’ї породжують неблагополучних дітей із низькою самооцінкою, що штовхає їх на злочини, обертається душевними хворобами, алкоголізмом, наркоманією, злиднями й іншими соціальними проблемами. Зокрема, В. Сатир наголошує: «Якщо ми докладемо всіх зусиль, щоб сім’я стала тим місцем, де людина може отримати гуманне виховання, ми забезпечимо собі більш безпечний і людяний навколишній світ. Сім’я може стати місцем формування справжніх людей. Коли ми зрозуміємо це відкриття, тоді кожен із нас стане унікальним і буде поводити себе унікально».
Самооцінка дитини
Багато авторів погоджується з думкою про те, що благополуччя в житті людини багато в чому залежить від самооцінки, яка сформувалася у дитини в перші роки життя. Поділяючи цю думку, В. Сатир вважає, що людина, чия самооцінка є досить високою, створює навколо себе атмосферу чесності, відповідальності, співчуття, любові. Така особистість відчуває себе важливою і потрібною, вона усвідомлює, що світ стає кращим ніж той, який існував раніше. Така людина уповні довіряє собі, але у важкі хвилини, як правило, здатна просити допомоги у інших. Лише відчуваючи цінність своєї особистості, людина здатна бачити, приймати і поважати неабияку цінність інших людей.
На думку В. Сатир, самооцінка дитини формується, насамперед, в родині. Дитина змушена орієнтуватися на досвід оточення, на ті оцінки, які характеризують її як особистість. Упродовж перших п’яти-шести років у кожної дитини самооцінка формується виключно на основі інформації, яку вона отримує в сім’ї. Потім дитина йде до школи, і на її розвиток починають впливати інші психологічні та соціальні чинники. Однак роль сім’ї залишається досить важливою. Зовнішні чинники, як правило, зумовлюють високу або низьку самооцінку. Так, впевнена в собі, своїх силах дитина легше переживає невдачі в школі; дитина з низькою самооцінкою має сумніви, для неї буває достатньо однієї маленької невдачі, щоб всі попередні успіхи знівелювалися. Кожне слово, міміка, жест, інтонація, тембр і гучність голосу, дотик, дії батьків тощо містять повідомлення щодо самоцінності особистості дитини. Відчуття самоцінності може сформуватися лише в такій атмосфері, де приймаються будь-які індивідуальні відмінності як особистісно значущі, коли любов виражається відкрито, а помилки виконують роль причин, які спрямовують дитину до придбання нового досвіду, до відвертого і довірливого спілкування, а правила поведінки не перетворюються в застиглі, сталі моделі, завдяки яким особиста відповідальність і чесність кожного є невід’ємною частиною взаємостосунків. Якщо ж до дітей з самого народження не ставитися як до неповторних особистостей, то у них, швидше за все, сформуються звички, через які з дітьми досить важко буде спілкуватися. Адже за таких умов діти будуть реагувати на все, що відбувається, відповідно до прийнятих у соціумі стереотипів, і причиною цього нерідко буває низька самооцінка.
В. Сатир багато разів наголошувала, що мета і важливість батьківського виховання полягають у тому, щоб навчити дитину відчувати свою індивідуальність. Але успішно розвивати індивідуальність неможливо, не усвідомлюючи своєї близькості до інших людей. Подібність між людьми виявляється, як правило, в декількох фундаментальних якостях, які не завжди є очевидними. Слід розуміти, що кожна людина від народження до смерті завжди відчуває певні почуття: біль, жаль, радість, приниження, сором, страх, безпорадність, любов. І усвідомлення цього, безперечно, пов’язує нас з іншими людьми в кожен момент нашого життя.
За матеріалами альманаху «Актуальні проблеми психології. Том V. Випуск 20», Комплієнко І.О. Психологічні передумови становлення гармонійних сімейних взаємостосунків. 2020 р.