Дика роботеса й туга за батьком

Нещодавно в прокат вийшла чудова анімаційна стрічка «Дикий робот». Головна героїня (робот) за збігом обставин стає мамою для гусеня на дикому острові сповненому тварин-хижаків та їхніх потенційних жертв. До того ж, рятуючись від небезпеки, вона сама виявляється випадковим знаряддям загибелі родини цього гусеняти. Ось такий трагічний початок подальшої історії любові, що намагається віднайти своє місце за несприятливих обставин в колі дивного оточення сповненого упереджень, нерозуміння й навіть ворожості до роботеси, яка багато в чому сама й спричиняє таке до себе ставлення.


Свідомо чи ні, творці мультфільму та Пітер Браун, автор дитячої книжки за мотивами якої він знятий, представляють у суперечливому світлі фігуру батька. Цю роль відвели лису на ім’я Шнир, якого так батьком і не назвуть. Спочатку Шнир сприймається вороже. Він бажає заволодіти гусеням, забрати його собі, знищити його. Та коли цей етап пройдено й між Шниром та роботесою знайдено порозуміння щодо інтересів гусеняти, лису дозволено залишитись частиною цієї дивної сім’ї. Лише після цього у гусеняти та роботеси з’являються імена замість «серійних позначок», з’являється щось, що можна вважати початком їхньої ідентичності. Відтепер це історія Роз, Жовтодзьоба та Шнира.


По мірі розвитку сюжетної лінії на сцену вийдуть ще дві постаті, які можна вважати фігурами батька. Спочатку це пугач, який стає наставником для невпевненого в собі гусеняти, яке перетворилося на підлітка. Роз звертається до нього за допомогою, розуміючи що не може допомогти Жовтодзьобу впоратись з усіма викликами на цьому етапі його дорослішання. Згодом на сцену виходить ватажок гусячої зграї, який вводить гусеня у більш широкий суспільний простір подібних до себе істот, прокладаючи йому шлях до змужніння, надаючи кращу перспективу, як для самосприйняття так й сприйняття своєї матері-роботеси, якої той почав соромитись та дорікати їй за складнощі із входженням у колектив однолітків. Зрештою, жертвує власним життям захищаючи від збройного нападу молоду гусячу зграю. Та все одно, справжнім батьком залишається Шнир. Він читав Жовтодзьобу казки перед сном, допомагав впевнитись у своїй материнській ролі Роз, виявляючи до неї чутливість, розуміння та необхідну долю гумору, а головне, він щиро й безумовно прийняв обох такими, якими вони є. Він розділив з ними життя 24/7 під одним дахом.


Так, Шнир далеко не ідеальний персонаж. Він відчуває, що недоотримав любові у власному дитинстві, згадуючи лише маму, іноді грубу та нестриману, й ніколи батька. Та лис не один такий безбатченко в цій стрічці. Найближчою подругою та порадницею роботеси стала втомлена, але позитивно налаштована багатодітна мати-одиначка, що буквально на власному горбі тягає сімох дитинчат, надаючи їм важливі уроки виживання. Взагалі, повноцінна сім’я в цій картині з’являється лише раз й тільки на рекламному ролику, мов ідеалізоване уявлення про неіснуючу реальність. Це сім’я зі світу людей, але не світу тварин, який в стрічці подається більш реалістичним, більш людським.


Наш світ неідеальний. Часто відверто ворожий. Скільки українських жінок відчули себе дикими роботесами за часи російсько-української війни й особливо після широкомасштабного вторгнення? Скільки родинних гнізд було зруйновано? Як сприймають своїх чоловіків жінки, змушені покинути їх задля порятунку разом з дітьми? Як вони дають собі ради у незвичному, упередженому, можливо іноді ворожому щодо себе та своїх дітей середовищі зовнішньої чи внутрішньої еміграції? Яких подруг та порадниць вони обрали на своєму шляху?


Та правда також полягає в тому, що й до широкомасштабного вторгнення багато жінок обрали шлях дикої роботеси, як і багато чоловіків змирилися з маргінальним становищем батька в житті власних дітей.


Саме тут нам є чому повчитись у Роз та Шнира. Давайте зробимо крок на зустріч одне одному не очікуючи ідеальної ситуації й не вимагаючи від іншого неможливого. Давайте подумаємо про наших дітей в цьому ворожому світі й визнаємо, що зайвих батьків не буває. Для повноцінного зростання дитині потрібні обоє — мати й батько.



Автор: Сергій Цвєтков, виконавчий директор Міжнародного центру батьківства

Залиште перший коментар