Феномен батьківства – один із магістральних в українській літературі. Одвічно людство зверталося до голови сім’ї в піснях і молитвах, віршах і поемах. На плечі батька лягає важкий тягар відповідальності за свою родину.
Саме цьому образові присвячені твори відомих митців слова: Тараса Шевченка, Івана Нечуя-Левицького, Івана Франка, Панаса Мирного, Василя Стефаника, Юрія Яновського, Олександра Довженка тощо. Вони прагнули втілити в цьому образі велич, справедливість, мудрість та любов. Українські митці створили цілу галерею незабутніх батьківських образів.
Тема батьківства – одна з найглибших та найактуальніших. Тому не дивно, що найщиріші слова письменники присвячують образу батька, який уособлює сімейну опіку, опору та турботу.
Батько на війні
Одним із творів епістолярної літератури є книга, спрямована на розкриття внутрішнього світу героя та досвіду батьківства в складний період військових випробувань, – «З любов’ю – тато!» в авторстві Валерія Пузіка, українського художника, письменника, режисера та військового, який у січні 2015 року пішов добровольцем на фронт. Брав участь у бойових діях на Донбасі в складі батальйону Добровольчого українського корпусу Правого Сектору. З дитинства мріяв стати режисером та працювати на Одеській кіностудії імені О. Довженка.
Важливою особливістю книги є те, що автор уникає батальних сцен, описів війни, зображує реальність, але водночас із цим починає писати синові, що перебуває далеко, листи. Це історія про батьківську любов, яка переживає випробування в умовах воєнних реалій. Навіть на рубежі смерті батько – подумки зі своєю родиною, що підкреслює його відданість сім’ї та обов’язку. «Він пише книгу для сина, адже не може бути поруч. Головний герой «З любов’ю – тато!» – воїн, який перебуває на війні, але попри все залишається батьком».
Ідея створення книги виникла у Валерія Пузіка після початку повномасштабного вторгнення російських військ в Україну. Дружина та син автора виїхали з рідного міста Одеси, і перший час чоловіку було незвично самому бути в квартирі, де колись жила дружна сім’я, і, щоб якось відволіктися, він почав писати листи синові. До такого рішення батька підштовхнуло небажання сина Ореста говорити по відеозв’язку, і татусеві нічого не лишалося, окрім як викладати свої думки на папері. Так з’явився так званий «Зошит війни», схожий на однойменний фільм Романа Любого.
Вибрані тексти «Зошита війни» стали твором «З любов’ю – тато!», який надрукований у видавництві «Лабораторія». Син Орест ще не вміє читати, бо маленький. Ця книжка дуже особиста: у ній є спроби зафіксувати сьогодення, акцентувати увагу автора на важливих моментах, що межуються з листами до сина та дружини. Вона як послання в пляшці, бо писалася з урахуванням того, що Валерія Пузіка може не бути в живих. Також тут є вірші.
Батько – військовослужбовець, який на початку березня 2022 року відправив свою дружину та сина Ореста за кордон, у безпечне місце, але відчуває страшенний душевний біль і пустку: «Час у квартирі застиг: іграшки на підлозі лежать так, як їх залишили, прання досі висить на балконі, ліжко не застелене. Сліди нашого життя «до», ніби ось-ось ви повернетеся з прогулянки і стіни знову наповняться веселим сміхом і котячим муркотінням». Стали непотрібними речі, які наживалися протягом багатьох років: «Ми зібрали головне в рюкзак і…ніч, вокзал, потяг. Водномить…усе помістилося тобі в рюкзак». Так розлучалися сім’ї, і багато з них – назавжди, бо «війна руйнує все на своєму шляху. Війна руйнує нас». Ці й подібні авторські нотатки як форма зображення реальності є цілком виправданою, бо йдеться про мотивацію військових, які мають змогу захищати своє місто, коли родина – у небезпеці. «Неважливо, який сьогодні день, адже війна обнулила всі календарі»; «Ще трохи, і мала бути весна. Але…лютий, довгий та лютий березень, лютий квітень, лютий день, люта доба».
Пересічні герої
Захист території, дому та родини – це обов’язок кожного чоловіка: Герої борються не тільки за себе: «Ми повинні вижити. Ми маємо перемогти. Ми переможемо. Нам є що втрачати. Це наша земля. Ми тут, щоб її захистити. Захистити Україну. Свою свободу. Свої родини. Своїх дітей»; «Завтра буде завтра, а сьогодні війна». Українці борються за своє, отже, мотивація дуже висока.
Історичну пам’ять стерти неможливо: «Ми пам’ятаємо все. Кожне зерня 33-го року. Депортації. Масові розстріли та заборону української мови. І цей біль – у м’язах, у спині, у п’ятах. Ці мозолі до крові…ми знаємо, для чого тягаємо залізо, чистимо снаряди та зброю. Ми перетворимо їхню техніку на іржавий метал».
Водночас захисники з болем говорять про міста, у яких спокійно живуть люди: молодики їздять на дорогих автівках, ходять на дискотеки, концерти; для більшості з них війна – це просто картинка в телевізорі. Це неначе паралельна реальність, у якій оборонці почувають себе некомфортно: «Табличка «Обережно міни» зникла з поля зору. Запах шашлика висне у повітрі. Десь голосно лунає танцювальна музика. Під парасольками біля кіоску чоловіки п’ють холодне пиво».
Авторські роздуми, подекуди різкі й по-правдивому болючі, вкладені у вуста пересічного військового: «Якби нас тут не було, ця «руска весна» розповзлась би по всій країні. Цю заразу потрібно вибити»; «це наша земля, ми повинні її відстоювати, …хто, як не ми». Люди на війні починають по-справжньому цінувати речі, які здавалися звичайними й само собою зрозумілими: «У нас не підвал, а п’ятизірковий готель. Флетвайт на згущеному молоці. Шість собак і три коти».
Усі згуртовані як ніколи: «Блокпост Україна працює: кожна мураха перемоги – на своєму місці й несе варту в посиленому режимі». Навіть коли оповідач описує своє повернення до Одеси з Кам’янця-Подільського, то уявляє себе безпритульним псом, та відразу заперечує: «Я – на прив’язі. На мені – нашийник війни. Хочеш чи ні, але повертатися потрібно». Сторожовий пес – це символічний образ, асоціація із твариною, яка оберігає рідне. Водночас людина неначебто прив’язана до одного місця, бо мусить (і не тільки хоче) захищати своє!
Країна тримається на людях, «які ще вчора розносили пошту, а сьогодні б’ють та палять російські танки; на людях, які з літа думають про зиму і роблять заготовки; на людях, які знають свою роботу і виконують її, навіть коли поруч вибухає». Кожен працює в міру сил та наближає Перемогу. Досить емоційними є моменти, що описують місцеве населення. Люди чудові й привітні. Захисники куштують їжу, якою пригощають їх селяни, зауважуючи, наскільки вона для них важлива, адже дає відчуття потрібності народу й у такий спосіб наближає до дому.
«Образ ворога» відіграє ключову роль у періоди воєн та глобальної конфронтації, допомагає згуртувати суспільство заради перемоги над зовнішнім супротивником.
На фронті воюють чоловіки різного віку, бо старші не можуть собі дозволити сидіти вдома, коли помирають молоді. Таким чином, опозиція «батьки – діти» визначається не стільки за кровним зв’язком, скільки за наявністю однакових цінностей та ідеологічних переконань. Мотивація в українських бійців простежується також і на рівні сімейної пам’яті. Автор пише про свою бабусю, яка була маленькою під час Другої світової; ці спогади не полишають її й досі, бо знає, що жахливі речі: голод, холод – «вічні супутники війни». У такий спосіб мікроісторії якогось одного чоловіка розгортаються в макроісторію – долю людини на тлі цілої воєнної епохи.
Нове життя, як відомо, приносить зміни: «Після прибуття люди довго акліматизуються. Шлейф цивільного життя волочиться за ними, мов ящирчин хвіст. Хвіст, який от-от відпаде». Читач усвідомлює, що зміни відбудуться обов’язково, але тепер усе буде по-новому. Як саме, ніхто не замислюється, бо зараз люди живуть одним моментом – тут і зараз, тому що «війна – це біль і втрати» і «вони (друзі) посміхаються. Дивляться з небес».
Вірні супутники
Особливої ваги в розповіді набуває художня деталь, навіть дрібниця. Люди розуміють, що тепер у житті кожного все буде по-новому. «Запам’ятайте, друзі, ви повинні зростися з ним [автоматом]. Це продовження вашого тіла. Автомат має постійно бути з вами. Спите з ним уночі, як зі своєю коханою, обідаєте, гуляєте і, чуєте, ніколи не залишаєте без нагляду». Для захисників-добровольців усе це вперше. Серед мобілізованих – представники різних (мирних!) професій. З вуст автора лунає риторичне питання: «Скільки їх тут? Десять, двадцять, тридцять, п’ятдесят? Більше…».
Валерій Пузік використовує повтори, художню деталь та гіперболу з метою розкриття образів людей більш повно й усебічно: «Я дивлюсь на руки цих чоловіків. Руки можуть розповісти про людину все. Чи майже все. Я бачу руки художника, програміста, столяра, студента, музиканта, адвоката. Я бачу пальці, змучені важкою фізичною роботою. Десятки рук. Тисячі пальців».
Спальник захисників – це ще одна значуща художня деталь, яка фіксує увагу читача на тому, що письменникові здається найбільш важливим, характерним для людини або в її оточенні. Іншими словами, мале розкриває ціле. Предметна деталь – спальник захисника – свідчить про неймовірно важкі й суворі будні воїнів. Примітно, що у В. Пузіка побутова деталь дана не як фон і прикраса, а як невід’ємна частина образу чоловіка, що стоїть на захисті нашої країни. Спальник – це річ, яка немовби зрослася з їхніми господарями: «І пів року я спав у ньому [спальнику]. Він був зі мною у Водяному, в Опитному, на позиції поблизу шахти й на самій «Бутівці». На ньому залишились сліди глини й мастила. Він чув, мабуть, усі телефонні розмови. Бачив усі мої сни….Він чув усі слова та обітниці. Вбирав аромат полину й дим нічної ватри. Слухав голос провідника та скрегіт вагонів на переїздах і коліях Південно-Західної залізниці». Спальник став своєрідною «частиною життя, другою шкірою» захисника. Ця річ несе підвищене смислове навантаження, переростаючи в символ, що має психологічний, соціальний і філософський зміст.
Від ейфорії до гіркоти
Навесні стало зрозуміло, що росія не візьме нас. Народ об’єднався. Почуття ейфорії від Перемоги, що обов’язково настане, – на початку роману. «Тут, ми нікуди не пішли, ми переможемо». Поступово піднесений настрій зникає, відчувається гіркота, втома, з’являється критичне ставлення до мобілізації, до поповнення резервів. Але, незважаючи на це, автор зберігає вірність своїй місії, бо розуміє, що просто необхідно працювати й далі та не зупинятися на досягнутому.
Коли Валерій Пузік пише про війну, то використовує короткі, часом неповні, обривчасті спонукальні речення, згадуючи про окупантів: «І нехай наша земля буде їм пеклом і бетоном».
На противагу війні згадки про довоєнне життя сповнені теплом, ліризмом. Валерій постійно думає про свою сім’ю, про те, як важко бути відділеним від своєї родини та що треба пам'ятати про більш важливі речі. Недарма чоловік називає свою дружину Своєю Найріднішою, згадує про їхні обійми, поцілунки. У них усе спільне: «Одне дихання на двох. Одна кава на двох. Одне життя». Та найголовніше, що об’єднує цих двох людей, – це син Орест. Згадка про найрідніших підтримує чоловіка, є найкращою мотивацією, щоб вижити й повернутися. Навіть кава, куплена на одного, не така смачна: «Уперше кілька разів повертався праворуч, щоб передати напій своїй Іринці, але її не було поруч. Раніше ми купували одне капучино на двох. Завжди». Слово «завжди», виокремлене в речення, свідчить про постійність, стабільність, якої на сьогодні чоловік не має. Він розуміє, що час як вода: «Там, у воді – твоє минуле». Тому й постійно поринає в довоєнні спогади, у яких було спільним усе: відпочинок на пляжі з родиною, читання книжок, перегляд фільмів, прогулянки парком, 150 «літніх порцій морозива», книгарня, у яку Орест ходив «працювати» разом із мамою… Хвилини, проведені разом із сім’єю, – найбільше щастя. Навіть пісок «пахне ностальгією за морем і водоростями», шкільний плакат «Життя нашого класу», лежаки з пляжу «Ланжерон», що «пахнуть морем»! Відомо, що запахи назавжди закарбовуються в пам’яті людини. І нічого кращого немає, ніж «тиша, дім, сон».
У книзі часто зображені сцени повсякденного життя солдатів: як вони жартують, харчуються, малюють тощо. Таким чином, кожен може відчувати, що війна не так далеко, як може здаватися на перший погляд: «це викликає у глядачів відчуття співпричетності та співчуття до героїв. Побут постає уособленням порядку і статики мирного життя, протиставлених динаміці війни». Гумор та іронія – це потужний інструмент захисту для нашої психіки, зокрема у воєнні часи. «Де мій матрац? Де? Ій-бо, я його з собою поволочу! Хто ці дошки так збивав? Це бліндаж на дві зірочки. Так і запишу в книзі скарг та пропозицій».
Залишатись батьком
Концепцію життя письменника допомагають виробити передусім листи до дружини та сина Ореста. Саме вони відкривають розуміння Валерієм Пузіком сутності батька в будь-який час і в будь-якій країні. Самоаналіз, наявний у листах письменника, спонукає читача до заглиблення у власний духовний світ, а відтак відкриває шлях до самовиховання й самоосвіти.
Виховуючи п’ятирічного сина, В. Пузік надає значення розмовам про добро і зло, прагне, щоб дитина навчилася бачити різницю між цими категоріями. Виховує доброту й чесність, бо вважає, що вони є основою подальшого становлення справжньої Людини: «Будь добрим, і світ тобі усміхатиметься. Будь добрим, і ти зустрінеш найкращих людей на земній кулі. Будь добрим, але пам’ятай: не дай себе використати. Чини по совісті…Не бійся програти, але якщо б’єшся – бийся до кінця і з честю. Допомагай тим, кому потрібна допомога. Хай скільки тобі буде років (шість, десять, тридцять чи п’ятдесят): будь мрійником, навчайся, став цілі та досягай їх». Кожен лист до найріднішої у світі людини закінчується такими словами: «Дякую за те, що ти в мене є. Ти – найкращий. З любов’ю – тато!»
Залишатись чоловіком
Листи до дружини також сповнені ніжності. Валерій Пузік знаходить свої, ніде не позичені слова у звертаннях до Ірини, слова, що просто-таки фізично випромінюють ніжність. Ця дія відтворює особливе, побожне ставлення до Жінки-Коханої, Матері і Друга та виявляється передусім у стилі спілкування, у виборі незвичних для української епістолярії мовноетикетних виразів і творенні власних, які ілюструють ніжне й величально захоплене ставлення й поклоніння перед її мудрістю й чистотою. Валерій Пузік, який перебуває далеко від сім’ї, пише в одному з листів: «Фантазую про презентації. Про селфі біля моря. Про ігри з сином. Про довгі розмови з Моєю Найріднішою, про поцілунки, її волосся, пальці. Про її вушко, аби шепотіти: я тебе кохаю і хочу бути з тобою до кінця своїх днів. І не відпускати її більше НІКОЛИ. Одне дихання на двох. Одна кава на двох, одне життя…». Короткі речення свідчать про невимовний біль, який панує в душі самотнього чоловіка, що змушений перебувати далеко від коханої дружини. Валерій розуміє, що не в змозі вплинути на ситуацію, тому «що більше фантазує, то більше вростає в нову реальність». Він висловлює вдячність дружині, використовуючи повтори: «Дякую, що ти була і є поруч. Дякую за дні разом. Дякую за щасливі роки. Кохаю. В.».
Закінчується роман віршем, що має назву «Якщо я загину» і написаний неримованим стилем. У ньому автор знову використовує повтори Я та пише: «Я завжди біля тебе». Він розуміє всю складність ситуації, тому поспішає сказати дружині Головні слова, адже кожний лист може бути ОСТАННІМ.
Ніколи знову
Людина звикає до всього. На жаль, до труднощів також. Валерій спокійно уявляє себе «з головою, але без рук та ніг; без голови, але з руками та ногами; лежачого; сидячого; холодного і шматочками». Авторські думки лягають страшними рядами у воєнні нотатки. Єдине, чого він, як і всі українські захисники, не хоче, – «передати цю війну наступному поколінню: своїм дітям, племінникам, онукам». Ця авторська позиція проходить лейтмотивом скрізь увесь роман.
Особливим драматизмом пройняті вірші про дітей із різних міст України («Діти квітки»), так само написані неримованим стилем. Різні історії – неначе частинки страшного калейдоскопа війни, бо кожен випадок особливий.
П’ять різних дитячих історій, уведених у роман, ілюструють жахливість війни. Ось деякі з них. Чотирирічна Аліса («Аліса») живе в бункері із військовими та чекає своїх батьків. Тато лежить мертвий у дворі, і дівчинка дивиться на його посмішку. Навкруги – чужі люди. Крізь призму дитячої психології розкривається жахливість ситуації:
Я не хочу його [тата] на небі
і не хочу щоб з нього росли дерева
Дівчинка, як і всі діти, мріє про повну сім’ю та песика Лахматика.
Семирічний Макарій («Макарій») залишився без батька, бо той «зник кілька тижнів тому коли пішов шукати авто». Хлопчик із мамою та дідусем живе в маріупольському підвалі й не може покинути своє місто, бо воно оточене ворогами.
Валерій Пузік вводить у канву роману вірші, сповнені драматизму. Як батько він описує жахливі ситуації, у які потрапили маленькі, бо розуміє дитячу психологію.
Десятирічна Софія з Херсона благає Бога припинити війну, бо вірить у те, що він чує дитячі молитви.
У мене не буде імені
У мене не буде сім’ї
Я не стану синочком маминим
Я не стану синочком татовим
Я їх не побачу ніколи
Я чув лише голоси («Синочок»)
У вірші «Синочок» головним героєм поезії є дитина, якій не судилося народитися через те, що маму вбили. Порожні рядки, залишені автором перед останньою фразою, дають читачу можливість «домалювати» ситуацію, описану у вірші.
З одного боку, Валерій Пузік змальовує негативний образ війни – смерть, лихоліття, людські страждання. З іншого – популяризує загальнолюдські цінності, подає приклад індивідуального героїзму як серед військовослужбовців, так і цивільного населення. Він намагається продемонструвати, що навіть у час найжорстокіших війн у центрі всього – людина; веде читача уламками спогадів, рефлексіями сьогодення і мріями про майбутнє, створюючи власну фронтову реальність; постає як люблячий батько.
Автор: Куприкова Г. В., кандидат філологічних наук, доцент кафедри українознавства Харківського гуманітарного університету «Народна українська академія» (Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Сер.: Філологія. 2024 № 68)