Що відрізняє брата від батька? Брати нічого не зробили, щоби увійти у взаємини з іншими. Існування іншого — хлопчика або дівчинки — якби «впало» на них згори. Якщо той, хто відповідальний за появу новенького, не займе місце батька, тоді всі будуть «однакові» (брати — це суспільство «однакових»), які вміють лише одне — або любити, або ненавидіти один одного.
Дитина без батька опиняється в горизонтальних сімейних взаєминах, і це призведе до того, що вона стане дорослим «без наставника», приреченим на братовбивчу ревність. Коли немає ієрархії — немає місця розрізненню. Дитина без батька матиме навколо себе лише таких самих, як він, схожих на нього. Це невідворотно штовхає її на пошук таких колективних насолод, в яких вона може відчути себе звільненою від болісної реальності, яку нав’язує їй суспільство — суспільство, що сьогодні називається «ліберальним».
Але колотнеча й розгул, в які невідворотно впадають «брати», врешті решт надокучають. То там то тут виникають ексцеси, що породжують тривожні стани. Спільність братів, разом впружених у творення вільного від правил суспільства, розривається. Й тоді взаємні образи й невдоволення, тривало стримувані в об’єднавчому їх запереченні, вириваються на волю. Поміркованих та при здоровому глузді ніхто не бажає чути. Минула ненависть до батька підсилюється ворожнечею між братами. Всі ці прагнення ненависті фонтанують й виливаються в хаос.
Якщо ідентифікація з батьком зазнала фіаско, це місце займає тоталітарна ідентифікація. Коли символічне «вкорінення» батька не відбулось, це місце опиняється зайнятим якимось функціонуванням самодостатнього уявлення, яке, як і будь який образ, глобальне, спонтанне, позачасове. В «лакунах» цього образу та по його краях виникають уламки реальності, яким неможливо дати назву. Натомість, ідентифікація з батьком завжди часткова: бувши присутньою, як тінь, серед ідеалів особистості, ця ідентифікація залишає місце для внутрішньої роботи психічного, яка необхідна для випрацювання неповторності кожної людини. Ця робота розпочинається в дитячому та підлітковому віці й триває до кінця життя. Вона становить те, що психоаналітики називають «психічне життя». Тоталітарна ж ідентифікація іммобілізує психічне життя, вона «затоплює» самобутні особистості та перекручує їх. Вони ще можуть існувати, але в розбитому вигляді, їм буде дуже важко піднятися на поверхню, не пройшовши, як в грі «Монополія», через графу «покарання».
Автор: Жан-П’єр Вінтер, з книги «Майбутнє батька. Як зміниться його місце в сім’ї та суспільстві?», Париж, 2019 р.