У1980-х роках психолог Луїза Бейтс Еймс написала серію книг, в яких пояснювала етапи розвитку дитини. Більшість з написаного нею залишається актуальним і сьогодні, за винятком деяких сміховинних винятків. Наприклад, у книзі «Ваша п'ятирічна дитина» Еймс пише, що до досягнення шкільного віку діти повинні вміти виконувати доручення своїх батьків, самостійно знаходити дорогу до магазину, вибирати товари та отримувати правильну решту. Для сучасних батьків, від яких очікують не лише догляду, а й менеджменту та нагляду за діяльністю своєї дитини, такий сюжет викликає ностальгію.
Опис Еймсом здібностей дитини дошкільного віку неначе зійшов зі сторінок про пригоди Тома Сойєра зі старого доброго дитинства. «Ваша п'ятирічна дитина» — це історичний артефакт, який доводить, що колись діти були автономними істотами з невеликою кількістю вимог, крім таких, щоб дістатися додому на вечерю. Вони опановували околиці, випадково зустрічаючись з друзями для гри з м'ячем і вирішували конфлікти бійками без втручання дорослих. Не маючи постійного доступу до Інтернету, вони були змушені кидатись брудом і сперечатися з питань, які ще не можна було загуглити.
Безцільно блукаючого дитинства описаного Марком Твеном або Еймсом насправді більше не існує — принаймні для великої групи сучасних дітей. Вони проводять більше часу, ніж будь-коли, у школі, над домашніми завданнями та на заходах заточених на здобутки. Той невеликий проміжок часу, що залишається після навчання, витрачається на організовані заняття спортом або інші заходи, заплановані для них дорослими. У період з початку 80-х до 1997 року час проведений дітьми за вільною грою скоротився на 25%. Сьогодні середньостатистична дитина щодня проводить лише 4-7 хвилин на вулиці, займаючись чимось незапланованим.
Частково в цьому можна звинуватити культуру інтенсивного виховання, яка просить батьків забезпечувати своїм дітям майже постійні розваги. «У них насправді немає часу нудьгувати, і у них немає часу, щоб створити власний порядок денний», — каже Пітер Грей, доктор філософії, психолог, почесний професор Бостонського коледжу та автор книги «Вільне навчання: чому розкриття інстинкту гри зробить наших дітей щасливішими, самостійнішими та кращими учнями на все життя».
Насправді, дослідження 2019 року, в якому взяли участь понад 3'000 батьків, показало, що найпоширеніша відповідь на запитання про те, як впоратися з нудьгою дитини, полягала в тому, щоб записати її на позакласний захід. Ігри на вулиці або з друзями посіли 6 і 7 місця відповідно, лише після відповідей на кшталт «знайди заняття, яке цікаве дитині», а також домашніх обов'язків або домашнього завдання.
Таке дитинство, проведене в перескакуванні з однієї діяльності на іншу, залишає мало часу на самотність і мало можливостей для самостійних рішень або помилок — наприклад, заблукати і знайти дорогу назад. Експерти починають думати, що втрата свободи стала справжньою проблемою. Вони попереджають, що відсутність вільного часу знижує рівень креативності та хисту з вирішення проблем, а також спричиняє погані результати в навчанні та різке зростання рівня депресії, тривоги та дитячих самогубств.
Творчість потребує нудьги
У дослідженні 2019 року австралійська дослідницька група виявила, що нудьга може бути паливом для творчості. Вони виявили, що люди, які виконували нудне завдання (сортування бобів), були більш творчими та продуктивними у діяльності зі створення ідей, ніж учасники контрольної групи піддослідних, які виконували цікаве завдання (придумували виправдання за запізнення). Ці висновки перегукуються з дослідженням 2012 року, в якому дослідники виявили, що «виконання невимогливого завдання під час перерви на відпочинок призвело до значного покращення продуктивності раніше виниклих проблем». Іншими словами, блукаючий розум може допомогти людині придумати кращі і більш творчі рішення проблем.
Так, такі заняття, як організовані заняття спортом, мистецтво та музика, корисні. Але вони не надають однакових можливостей для навчання, каже Венді Могель, доктор філософії, клінічний психолог, ведуча подкасту «Виховання проти виховання» та авторка книги «Уроки голосу для батьків: що говорити, як це говорити та коли слухати».
«Заняття можуть розвивати навички», — каже вона. «Але це не сприяє незалежності і фактично підриває впевненість у собі».
Навчання потребує ризику
У 2018 році Американська академія педіатрії опублікувала звіт, в якому закликала педіатрів призначати гру під час візитів до лікаря. Автори описали, як зростаючий акцент на академічній готовності призвів до все більшої кількості годин у школі та позакласних програмах, позбавляючи дітей ігрового часу, такого важливого для розвитку.
«Частково причина того, що люди мають такий довгий період дитинства, полягає в тому, що ми потребуємо часу, щоб навчитися контролювати власне життя, вирішити, що ви дійсно хочете робити, а потім зробити це можливим», — пояснює Грей. «І все це те, заради чого існує гра в якій, в ідеалі, поруч не повинно бути дорослих».
Навіть ризикована гра (або те, що деякі батьки вважають небезпечним) може бути корисною. Могель вказує на роботу норвезької професорки дошкільної освіти Еллен Беате Хансен Сандсетер. Її дослідження описують шість видів ризикованих ігор, які сприяють розвитку незалежності у дітей: гра на великій висоті, подорожі на великих швидкостях, гра з небезпечними інструментами, гра з небезпечними елементами, такими як вогонь або водойми, груба агресивна гра та гра, де є ймовірність загубитися.
Такі ігри допомагають дітям розвинути почуття володіння цими ситуаціями, що, на думку Сендсетера, допомагає запобігти занепокоєнню та страху перед ними в дорослому віці. У її статті 2011 року, в якій вона розглядає роль ризикованої гри в розвитку, робиться висновок: «Ми можемо спостерігати зростання невротизму або психопатології в суспільстві, якщо дітям заважають брати участь у ризикованих іграх, адекватних їхньому віку». Багато експертів вважають, що ми вже маємо з цим проблему.
Втрачене покоління, яке ніколи не губилось
Починаючи з 1960-х років, дослідники проводили опитування серед студентів коледжів, яке вимірювало так званий внутрішній та зовнішній важіль контролю. Змушуючи учасників вибирати між твердженнями на кшталт «Те, що відбувається зі мною, є моєю власною справою» або «Іноді я відчуваю, що не маю достатнього контролю над тим, у якому напрямку рухається моє життя», тест вимірює ступінь, до якого людина відчуває контроль над своїм життям. Кажуть, що ті, хто відчуває контроль, відчувають внутрішній важіль контролю, тоді як ті, хто відчуває, що життя це те, що просто з ними трапляється, відчувають зовнішній важіль контролю. Результати, як правило, передбачають сприйнятливість людини до тривоги та депресії.
У перші роки опитування більшість учасників відчували почуття контролю або принаймні автономії у своєму житті, і лише невелика підгрупа відчувала менш бажаний зовнішній важіль контролю. Але до 2000-х років ситуація кардинально змінилася. У 2002 році середньостатистичний студент коледжу відчував менший контроль над своїм життям, ніж 80% студентів у 1960-х роках. Для дітей молодшого віку зміни були ще більш драматичними.
За цей же період показники тривожності, депресії та дитячих самогубств зросли більш ніж у п'ять разів, і вони продовжують зростати. Лише між 2007 і 2017 роками рівень самогубств у віці від 10 до 24 років зріс на 56%, за даними Центрів з контролю та профілактики захворювань (США). Деякі психологи вважають, що в усьому винна мінлива природа дитинства, зумовлена зростанням інтенсивного батьківства та підвищеною увагою до академічних досягнень.
«Я абсолютно переконаний, що це сталося тому, що ми поступово відбираємо у дітей свободу», - каже Грей. «Це перший випадок в історії світу, коли діти зазнали такого мікроменеджменту... В історії світу ніколи не було, і я казав це перед антропологами, які, напевно, знають, щоб діти були такими нещасливими».
Звільніть час для нудьги
Батьки, які хочуть, щоб їхні діти процвітали, вбиваючи час, повинні взяти на замітку: успіх більше залежить від того, чого батьки не роблять.
«Я хочу допомогти батькам розслабитися, – каже Могель. «Я хочу, щоб [діти] працювали. І я хочу, щоб вони грали. І я хочу, щоб батьки схаменулися».
Могель також наголошує на важливості переживання незначного розчарування в дитинстві. «Ми хочемо, щоб вони відчули весь спектр емоцій і дізналися, що емоції приходять і йдуть, і що ви можете зробити, щоб почуватися краще», — каже вона. «Це розчарування тебе не вб’є».
Грей закликає батьків не контролювати заняття, які обирають їхні діти, коли їм нудно, навіть коли вони знаходяться в Інтернеті. Він зазначає, що батьки схильні сприймати екранний час як трагічний порок, який прийшов на зміну дитинству на свіжому повітрі минулих десятиліть. Але він кидає виклик батькам, а раптом все навпаки? Що робити, якщо дітям заборонено грати на вулицях або в інших місцях, вільних від батьків, можливо вони звернулися до Інтернету як до одного з небагатьох місць, вільних від сторонніх очей дорослих?
«Діти і так занадто скуті. Якщо ви заберете онлайн-світ у дітей, то ви дійсно заберете у них можливість грати та взаємодіяти з іншими дітьми», – каже Грей.
Це може здатися занадто безцеремонним твердженням, але Грей зазначає, що діти, які не отримують жодного екранного часу, швидше за все, страждають більше, ніж ті, хто це робить. Він посилається на дослідження 2016 року, проведене Колумбійським університетом за участю понад 3'000 дітей віком від 6 до 11 років, яке показало, що діти, які проводили більше п'яти годин на тиждень за відеоіграми, насправді краще вчилися в школі, ніж ті, хто грав у них рідше.
Грей навіть критично ставиться до досліджень, які пов'язують використання соціальних медіа з депресією, вказуючи на те, що великі розміри вибірки дозволяють дуже малим кореляціям бути статистично значущими. Отже, хоча існує певна кореляція, каже Грей, 99,6% симптомів депресії можна пояснити іншими факторами, ніж використання соціальних мереж або час, проведений перед екраном. Інші 0,04%, зазначає Грей, роблять соціальні мережі приблизно так само тісно пов'язаними з психічним здоров'ям, як і споживання картоплі.
Вільна гра й татусі
Саме у батька є унікальна можливість забезпечити таку вільну гру, яка, як було доведено, дуже корисна, каже Могель. Зрештою, татусі, як правило, дозволяють дітям займатися більш ризикованими видами діяльності та створювати більше фану.
На нещодавньому уроці для батьків Могель запитала батьків, який їхній улюблений спогад з татом. Вона була здивована тим, скільки з них згадували випадки, пов'язані з водою, наприклад, день на пляжі.
«Ці спогади батьків були такими яскравими, про пригодницькі часи з татом, які були досить безтурботними, вільними, насичуючими почуття та деякою небезпекою», — каже Могел. «І вони не були з розряду лакшері. Ніхто не сказав: «О, я пам'ятаю нашу поїздку в Париж». Жодна з них не була про культуру. Усі вони були про природу. Ми позбавляємо дітей цього».
Могель все ще радить батькам книги Луїзи Бейтс Еймс, незважаючи на те, що описи шопінгу 5-річок можуть здатися застарілими. Щоправда, малоймовірно, що батьки, з якими вона працює, найближчим часом відправлятимуть своїх дошкільнят до магазину, але, можливо, вони захочуть відпустити їх бодай трохи далі, аніж це є сьогодні. Можливо, вони дозволять своїм дітям бути дітьми трохи частіше — залишеними напризволяще, щоб розвивати власну автономію, стійкість і креативність після полудня повної нудьги.
Джерело: fatherly.com